Ми всі в Херсоні проїздом

Тільки в Херсоні розумієш, що усі претензії киян до Черновецького щодо стану доріг — панські витребеньки.
Тільки в Херсоні недурні в інших ситуаціях люди сподіваються, що може хоч Янукович їм ті дороги відремонтує.
Тільки в Херсоні міліція не штрафує, а водії не лаються за виїзд на зустрічну смугу через суцільну осьову. Зустрічні гальмують і пропускають, значить об’їхати яму на дорозі можна тільки так.
Тільки в Херсоні ще досі крадуть люки з проїжджої частини і здають на металобрухт.
Тільки в Херсоні люкові злодії настільки толерантні, що вкравши люк, вони одразу встромляють у відкриту каналізацію тут таки обламані гілки чи й цілий кущ, щоб водії бачали щойно утворену пастку.
Тільки в Херсоні в інший кінець міста можна дотаксомоторити за суму, за яку столичний таксист навіть не увімкне лічильника.
Тільки в Херсоні каштани квітнуть, а платани показують стриптиз поряд, на одній алеї.
Тільки в Херсоні можуть вночі облити кислотою двохсотлітній платан, посаджений покоївкою Суворова в день народження його сина, щоб розлога крона не затуляла вивіску новоспеченого супермаркета.
Тільки в Херсоні із залишків того платана здогадуються вирізьблити статуй на тему казок Пушкіна. Пушкін в Херсоні бував лише проїздом. Втім в порівнянні з віком того платана, ми всі в Херсоні — проїздом. Особливо той супермаркет.
Тільки в Херсоні моїй дружині є з ким поговорити на професійні теми дружини моряка, хай і колишньої. Не дружини, а морячки.
Тільки в Херсоні, поки ті професійні балачки ведуться за філіжанкою кави, мій товариш-капітан, задоволений тим, що так вдало знайшлися свіжі вуха для жіночих балачок, безпечно заглядається на флануючих Суворівською дівок і констатує: «Ось в різних країнах бував, але херсонські дівки — найкращі». І я йому вірю.
Тільки в Херсоні торгують фрезерним морозивом з двох віконець поряд, і до одного з них завжди стоїть стометрова черга, а друге — вільне, ціна питання — на 50 копійок дешевше. Втім, навряд чи ті торговки морозивом потребують ваших поблажливих лекцій про конкруенцію, і коли ви відходите, вже напевно кажуть одна одній: слиш, Анжела, вони нас будуть вчити комерції.
Тільки в Херсоні дачників возять на дачі рятувальними вельботами.
Тільки в Херсоні стоїть пам’ятник кораблеві у вигляді гранітного вітрильника, а навпроти нього ще й досі бовваніє привид іншого вітрильника, який мав би тут стояти, якби не вскочив в халепу в Штральзунді.
Тільки в Херсоні набережні й шинки повні хлопців у моряцьких костюмчиках. Їх називають курсантами і вважають вигідним промисловим об’єктом для заміжжя оті дівчата, які найкращі. Дурні дівки, отямтеся, ви ж — найкращі! А в цих нехлюїв навіть кльоші не випрасувані, ротного Куриленка на них нема.
Тільки в Херсоні, щойно пішовши в рейс від морвокзалу, мій товариш-капітан ще до Очакова поінформований по радіо, що його дружина з подругами й дітьми одразу найняли яхту й катаються до Гідропарка й назад, святкуючи його щасливий відхід у рейс з шампанським.
Тільки в Херсоні перед поверненням чоловіка з рейсу дзвонять до банку стурбовані дружини і цікавляться, чи можуть чоловікові сказати залишок на рахунку по телефону, а взнавши, що ні, заспокоюються. Ось і добре, пішки він до банку не дійде.
Тільки в Херсоні ще й досі малюють афіші кінотеатрів фарбами й пензлями і їх так і хочеться виставити в Пінчук-Арті на виставці примітивістів. А колись такі ж шедеври малював у київському «Жовтні» сам Борис Штерн. Не зберегли. Ні афіш, ні Штерна, ні «Жовтня». А херсонці бережуть. За всі бандитські дев’яності вони спалили лише один кінотеатр, та й то по п’яні.
Тільки в Херсоні в маршрутках прийнято розраховуватися після, а не до, водії не істерять, троє ще не платило, далі не їхатиму, безстрашно відкривають усі двері на зупинках, і терпляче чекають, поки задні двері обійдуть маршрутку й тицьнуть дві гривні водієві через вікно.
Тільки в Херсоні конкуренти палять маршрутки, якщо проїхав не по своєму номеру й підібрав не своїх пасажирів.
Тільки в Херсоні схему маршрутів розробляли на комп’ютерах науковці з київського інтситуту автодоріг, і варто лише зупинитися підкурити в якомусь задуппі, в приватному секторі посеред квітучих вишень та абрикос, як навпроти тебе зупиниться маршрутка і виявиться, що науковці з автодору вже колись вирахували, що ти опинишся в цьому задуппі й підкурюватимеш саме о 16:30.
Тільки в Херсоні центр не паскудять хмарчосами, а вбудовують особняки, офіси й банки в потьомкінську забудову, наче так і було ще за Потьомкіна.
Тільки в Херсоні молодята вінчаються саме над могилою того Грицька Нечеси в церкві Св.Катерини, й це звучить так, наче вони присягаються кохати одне одного так палко, і так часто, як Катерина своїх фаворитів.
Тільки в Херсоні Потьомкін позував для пам’ятника, схоже, в трєніках і сандалєтах, а мстивий вірменський скульптор, якому не заплатили, чи заплатили геть не те, на що він сподівався, зліпив князя Григорія з пухкими вірменськими ногами й геть не кривою, не гусарською шаблею, а з курсантським палашом.
Тільки в Херсоні у відповідь на хвастощі аудитора ну дуже крутої міжнародної компашки однокласники гордо відповідають, а я — вже ДРУГИЙ механік!
Тільки в Херсоні пахне іржавими кораблями на ремонті і всі стінки судноремонтних заводів зайнято сормовськими, волго-балтами й омськими.
Тільки в Херсоні тобі можуть поскаржитися, що задовбало вже сидіти в ремонті на цій розвалюсі третій місяць, приходь завтра в гості, я на вахті.
А ти без втраченої звички похитнешся на трапі, чоломкнешся лобом об броньовані двері на палубі переборок, позбиваєш маківкою усі плафони на стелі по дорозі на капітанський місток, втягнеш носом щемний забутий запах іржавого суднового заліза й негорючого пластику переборок, вийдеш в чашечкою розчинної кави й цигаркою на крило капітанського містка, роззирнешся навколо і безапеляційно заявиш:

— Ні чорта ти, Серього, не розумієш.

* * *

Та чи бували ви на херсонщині, любий читачу? Що знаєте ви про Таврію, крім того, що там в Асканії живуть страуси й зебри? Знаєте, наприклад, що страус – дуже нахабна й злостива пташка, гребеться в людських городах значно продуктивніше за курку, не реагує на “пішов, гад!” й б’ється ногами під дих? До того ж, дуже злопам’ятний.

Чи знаєте ви що Асканія ще й досі тримає першість серед усіх європейських населених пунктів щодо кількості людей з вищою освітою на одиницю населення? Навіть гній за зебрами та конячками Пржевальського тут прибирають люди з вищою освітою. Що вже про доглядачів страусів казати? Це вже не менше ніж кандидати та доктори природничих наук.

Вражає прозорливість колишнього власника маєтку барона Фальцфейна, який колись вирішив, що цей первісний степ не треба розорювати, а треба зберегти таким як є. Для нащадків. Еталонним. З усією флорою й фавною, притаманною таврійським степам. Не знаю, хто крім мого прадіда, який в молодості бурлакував у цих некоронованих володарів Таврії наймитом, і все життя, навіть за більшовиків, дуже цим фактом біографії пишався, пам’ятав би про барона, аби не цей його біосферний подвиг.

Після революції Фальцфени повернулися до свого маєтку в Ліхтенштейні, після Незалежності знову почали наїжджати у фамільне гніздо в Асканію і навіть щось там фінансувати. Втім, переконалися, що гроші усихають та утрушуються в таких обсягах, що до заповідника потрапляють крихти, сприйняли це як данність місцевим звичаям тавричан й щось там собі метикують, як допомагати зебрам без грошей, сіно з літаків скидати на парашутах, чи ще як. Втім, я не дуже уважно слідкую за перипетіями цієї любовної історії між баронами і Таврією. Може зебр вже годують виключно доларами та євро, і я очорнюю дійсність.

Саме таким, як Асканія, тільки без страусів і кандидатів наук, з самими лише куріпками, був увесь цей степ до того, як з’явилися тут українці. Дике Поле козацьких пісень та літописів. Володимир Мономах вполював тут останнього лева. Родовий улус правителів Криму Гіреїв. Наступного хана кримчаки шукали чомусь під Цюрупинськом, а не в Бахчисараї. Один мій знайомий з Нової Каховки розкопав тут рештки носорога з виду, який раніше знаходили лише в Африці. І прикрасив його носом-рогом доччине піаніно. Саванна, прерії, пампаси. Одна лише ковила степом стелилася та хвилями на вітрі вигравала. І рівним, як стіл, степ той був до самого моря. Моя мати до тридцяти років не знала, що кінь, коли біжить з гори, смішно викидає вперед ноги. Коней було в її дитинстві вдосталь, а от гір не вистачало. Хіба що баби скіфські за селом на могилі бовваніли, поки археологи не порилися.

Можливо, і мені в дитинстві не вистачало гір, зате я ніколи не забував про небо. Що воно є, воно поруч, просто над тобою, до пояса Оріона рукою дотягнешся. Приїздіть до Таврії в серпні, і самі переконаєтесь, що найперший злочин будь-якого мегаполіса, це те, що він краде в людини небо. А без неба людина занепадає духом. Недарма в кризові 90-ті, коли усі київські митці лише плакалися й скиглили над тяжкою долею Неньки, хлопці, які першими замугикали оптимістичне «Бум-бум, все в нас є, невже нам більше треба?», були саме з Таврії. З Каховки. Їхнього неба ніхто не крав. Бум-бум море глибоке, бум-бум степ широкий, невже нам треба більшого смаженого кабанчика й курку в майонезі, щоб почуватися геть не кепсько? І ти не пожалієш, що за мене вийшла. Хлопці називалися гуртом «Степ», може хто й зараз пам’ятає.

Степ, на честь якого той гурт назвався, — рівний, плаский, як більярдний стіл. Він до самого моря віками залишався безлюдним, хоч пройшло через нього багато народів. Кімри, скіфи, сармати, готи, хазари, печеніги, ще кочівні болгари, половці, торки, каракалпаки (“чорні клобуці” руських літописів), монголи, татари кримські і ногаї… Докотилися до нього й українці. Тільки не треба продовжувати мою фразу: “І привезли з собою страусів.”

Не страусів – рідню гарбузову привезли. Звичні їм рослини й дерева. Звичайно, з українською прагматичністю, усе що можна їсти. Про садки вишневі біля хати й хрущів над вишнями стараннями одного мого колеги тепер весь світ знає, то ж я про шовковицю, черешню й абрикоси краще напишу. Український прагматизм, який дехто з заздрісних сусідів називає жадібністю й жлобством, примушує висаджувати навіть вздовж трас міжнародних шляхопроводів горіхи й абрикоси. На самий крайній випадок – акацію. Щоб бджоли мали роботу. Вулиці засаджують вишнями, а не блакитними ялинками Якби Кремль залишився за Сагайдачним за часів Смути та самозванців, досі б на Червоній Площі росли абрикоси, а не ялинки. А в самому Кремлі вже – всього, що тільки росте під цим щедрим сонцем. Виходив би Ведмедчук чи там Шляховенко на причілок Грановитої палати — а там і малина, й яблука, й слива, й в’юнкий виноград альтанок і кавуни та дині на баштані, і … Але якось не склалося. І тепер на вулиці Банковій в Києві та на площі Свободи в Херсоні епігонськи насаджують блакитні ялинки.

Але в степу ялинки не ростуть, на щастя. Самі акації. Але не так як в Африці, окремими живописними групками, щоб їх зручно було об’їдати жирафам, а організовано – строєм, лісопосадками вздовж доріг, баштанів, полів, рисових чек та виноградників. Рису щось останнім часом, правда, ніхто не вирощує, поля жовтіють новомодним рапсом та соняшниками. А колись в залиті рисові чеки ще й запускали карасів, і коли в жнива спускали пестицидну воду просто у море, на відпочиваючих, мали подвійний врожай – пестицидного рису і пестицидних карасів розміром з колесо. Самим їсти не варто, а на базар чи в Київ можна й повезти. А ще колись, ще за Хрущова, вирощували на херсонщині бавовну. Тобто намагалися вирощувати, бо сонячних днів для вегетації цієї примхливої рослини все ж не вистачало, а найбільший у Європі бавовняний комбінат вже за наказом партії встигли відгрохати. Ледь не в пазусі місцеві пейзанки ту бавовну виношували, збирали аж по заморозках, щоб достигла, а вона – ні в яку. Добре ще, що до того, що у власних подвір’ях саджати, директив партії не було. Чи майже не було. Чи ніхто їх не виконував. Бо в подвір’ях таврійських сіл росте все.

Так, таврійські села це щось. Це оази, острівці буйних дерев та квітів посеред спеки та полуденного марива, і кожен увитий виноградною лозою двір нагадує шатро арабського шейха посеред пустелі. Бо центральна частина в ньому – теж шатро. Тільки що замість верблюжої тканини тінь і холодок дає в’юнкий виноград. А шейхи якраз вина не п’ють. Тільки що квітники перед кожним двором, і хазяйки бідкаються: «Ой, що ж це кручених паничів в цьому році не посіяла, що про мене люди скажуть?» – а бедуїни навіть вазонів з кактусами за собою по пустелі не возять.

Бедуїни в цьому тексті виникли для мене геть несподівано, але я здогадуюсь чому. Саме на херсонщині знаходиться єдина в Європі пустеля. Справжня. Піщана. З дюнами й барханами. Невеличка, як вулкан на планеті Маленького Принца, але справжня. І це – друге диво після Асканії, яким відома в світах херсонщина. Знаю людей, які спеціально приїздили до Голої Пристані (по-тутешньому – Гопри), щоб повештатися тою пустелею, хоча її останні роки й активно засаджували соснами, щоб не розповзалася і трималася купи. Їздив отак все дитинство на ПАЗику повз ті засмоктані сосенки на дюнах, спльовував піщаний пил на асфальт, і не знав, що ніде в Європі такого більше нема. Та й що ми – Європа, теж не здогадувався.

А раз вже ми у Гопрах, то дивіться одразу й третє диво, якого годі шукати в європах. Третє – то «ліс Ющенка». Обгорілі до чорних стовбурів ділянки єдиного на херсонщині Цюрупинського лісу, на фоні яких позував для телебачення колишній президент. Поспішайте, поки друге й третє дива не вивезли до Туреччини на експорт. Херсонці такі, вони можуть. І чомусь нікого не дивує, що найбезлісіша область України вивозить на експорт ліс. Була б комерційна жилка, то й світову торговлю жабами з навколишніх лиманів легко організуєш.

Четверте, на що варто глянути під Гопрами – гейзер з гарячою насиченою якимись там корисними мінералами водою просто посеред степу. І хоча херсонці ще до пуття не розібралися, від чого саме ця вода лікує, до гейзера вже спеціально їздять купатися і влітку, і взимку. А підприємливі люди його огородили й обладнали. Ну й гроші, звичайно, за це правлять, але демократичні, без фанатизму. Можете спробувати побовтатися в тій рапі й ви, тільки плавки беріть старі, що мінералізації вже геть не бояться. І заходьте до гарячого озера обережно, а не вскакуйте прожогом з розгону. А ще під Гопрами є лікувальні грязі, якими треба намазуватися з ніг до голови, як Арнольд Шварценеггер у фільмі «Хижак», і все пройде. Чи принаймні полегшає.

* * *

Херсон обертається довокола базару, або, як тут кажуть, з пом’якшенням, «базарю». Майже всі маршрутки й інші транспортні засоби проходять повз нього. Іноді здається, що і будувалося місто не довкола фортеці, від якої зараз вже залишився лише парк, двоє фортечних воріт і глибокий обложний колодязь, закиданий сміттям, а довкола Привозу.

Справді, херсонська фортеця не вистрілила жодного разу, і вже через 10 років по заснуванню опинилася в глибокому тилу. Адміралтейство, на верфях якого планувалося будувати Чорноморський флот, благополучно переїхало в щойнозаснований Миколаїв, який теж виявився придатнішим до суднобудівництва. Бо збудовані в Херсоні фрегати й лінійні кораблі ще потрібно було сплавляти до моря мілководними протоками Дніпра, для чого застосовували так звані «камелі» — понтони конструкції екзотичної й незручної. А в Миколаєві збудовані кораблі, принаймні, одразу опинялися на глибокій воді.

З «південними воротам імперії», яким бачив Херсон князь Потьомкін-Таврічеський, теж не склалося. Хоча місто закладалося з петербурзьким розмахом і понтами, широкі херсонські вулиці в інших містах називались би площами, а одні з ворот фортеці досі називаються Петербурзькими, а не Київськими чи там Полтавськими, з появою Одеси світське життя губернії перемістилося туди слідом за вільним від мита портом та іноземними суднами із заморськими товарами. Херсон залишався губернським містом, але усі іноземні консули й сам губернатор надавали перевагу Одесі. Отже вже через десятиліття по заснуванню місто ризикувало втратити усілякий сенс свого існування, якби не базар. Можна було переманити до Одеси консулів, але пшениці й овечкам, курям, гускам та бичкам до цього було байдуже. Експортна торгівля зерном та худобою, чи не найбільша навіть в європейському масштабі, таки залишалилася за Херсоном. Звідси в учі часи возили хліб. Хоч поміщики Фальцфейни, хоч народні комісари Красіни.

Це помітно і зараз. Чи було помітно ще минулого року, цього року ще побачимо, бо дохазяйнувалися вже до китайської гречки. Останні ж законодавчо сприятливі до аграріїв роки в жнива усі під’їзди до порту, усі припортові вулички й узбіччя були забиті колонами боротових камазів із зерном, яке просто з колес вантажать на пароплави, а тих на рейді збирається теж чималенька черга, Дніпра за ними не видно. І зв’язок між небувалим врожаєм пшениці і кількістю нових лискучих офісів банків на вулиці Радянській, в Херсоні помітна як ніде в іншому місці. Бо все ж поряд. З банку нижній рейд видно. Ще пароплав відвантажили, ще один поверх банку добудували. А якийсь фермер плюнув на комбайн місцевого заводу Петровського, який ламається несподівано саме у ті єдині 14 днів на рік, коли комбайн мусить працювати цілодобово, взяв у тому банку кредит, і придбав собі «Джона Діра», який не ламається, і яким можна й перед друзями-родичами хизуватися незгірш ніж мерседесами та бентлями.

Але ж ми не про банки, і не про авто, і не про хвалькуватих херсонських фермерів, а про Привоз. На херсонському Привозі подорожньому тільки й залишається мугикати собі під носа «Господи, і чого тільки нема на тій ярмарці!» й перепитувати вражено «Скільки-скільки?». Ось і не збирався каченят купувати, але ж – ледь не за ціною насіння. Та які хочеш, до індокачок та страусів включно. Та так пищать і лізуть одне на одного. Просто кидай все і заводь качок в квартирі на дев’ятому поверсі. А риба? Ну й що з того, що зараз заборона? В Херсоні це позначається лише тим, що вагани з живими товстолобами чи лящами прикривають газеткою від недоброго ока інспектора, торгують з-під прилавку. А творіжок та сири на привокзальці, куди щоранку приїздять базарювати на «дизелі» (тутешній аналог електрички) хазяї з навколишніх сіл? І так було завжди, навіть за комуністів. Якщо вірити Віктору Шкловському, херсонські баби у 1920 році не дозволили більшовикам встановлювати артилерійську батарею поблизу базару, коли на місто наступав Врангель. Який Врангель, коли молоко розпродати треба, а постріли з гармат відлякують покупців?

Втім, в громадянську, ще у 1918, Херсон продемонстрував ще один феномен – нездоланності міста, яким ніхто не керує. Німці декілька місяців не могли ввести війська в здане їм більшовиками за усіма протоколами Брестського миру місто. А в Херсон саме поверталися з усіх фронтів дезертири й військовополонені, всяк зі своєю рушницею. І ось кожного ранку вулицями міста проїжджали вантажівки й відвозили охочих дезертирів, усякого зі своєю гвинтівкою та набоями, до траншей. Постріляють по німцях до вечері, знову вискочать на ватажівку і по домах до ранку. Це дуже нагадувало англо-бурську війну, коли вперше стало зрозумілим, що вільних людей жодна регулярна армія не здолає, якщо не вигадає вчасно яких-небудь концентраційних таборів та колючого дроту, як англійці в Трансваалі. Бензину для вантажівок та набоїв херсонцям вистачило місяці на три оборони. Базари не припиняли торгівлі навіть в облозі. Їх в Херсоні багато, кожен район має свій і живе довкола нього, як турки Стамбула довкола своїх мечетей.

Турки, до речі, Херсоном досі зацікавлені, хоча й не так нахабно, як деякі інші сусіди. Принаймні, досі не зняли жодного фільму з фразами «Ви за Очаків нам ще відповідатимете». Спробували навіть були відкрити у Херсоні турецький ліцей для хлопчиків ще в бандитські 90-ті. Втім, багато хлопчиків побусурманити так і не встигли, переможені місцевою освітянською бюрократією. Щоб знали, що тут їм не Бурса. А от з портовою бюрократією туркам, вочевидь, домовитися було легше – як не глянеш на порт двох-трьох «турків» під причалами побачиш. Як не зерно та міндобрива вантажать, так пісок та деревину. Тоді вниз по течії несе рікою від порту білу отруйну чи навпаки дуже корисну й поживну для мутантів-риб піну. Ось бедуїни пустелі ніколи б не додумалися, що їхній пісок – товар, і його можна загнати туркам. А власники єдиної в Європі пустелі, схоже, добре розуміють – вантажать піском чергове турецьке судно. Та й обгорілий ліс Ющенка теж скоро вивезуть. Що там, херсонці експортують навіть комиші з плавнів, які раніше щовесни просто випалювали, та жаб з лиманів. Здогадайтесь з трьох раз, до якої країни.

Базарювання – основний сенс життя пересічного херсонця, і якщо брати ширше – мешканця Таврії. Принаймні, тільки на херсонщині я бачив базари взагалі поза населеними пунктами, просто посеред степу, на перехресті трьох доріг. На нього щороку з початком сезону звозять тонни кавунів з навколишніх баштанів, і всі рейсові автобуси, не кажучи вже про індивідуальних автомобілістів, обов’язково на перехресті тому зупиняються по дорозі звідкілясь там кудись там. А деякі навіть спеціально приїздять саме сюди з причепами. Запасешся отак півтоною кавунів щойно з баштану для власного вжитку, і вже веселіше кашляєш до нового врожаю. Про повсякчасну націленість місцевого жителя на базарювання свідчать і обов’язкові табуретки з синіми (для приїжджих – баклажани)-помідорами-гурками- цибулею-картоплею-виноградом-айвою-сливами-грушами-черешнею, оптимістично виставлені навпроти двору до траси у кожному придорожному селі. Треба лише загальмувати біля облюбованої табуретки й посигналити, щоб господар тут-таки вискочив зі своєї засідки в затінку двору, як Пилип з конопель, й почав нахвалювати й торгуватися. Про Пилипа з конопель примовка, мабуть, дуже давня, так що в жодному разі не подумайте, що нахвалює він коноплю, а не помідори.

Для киян та інших мешканців голодних мегаполісів, перш ніж торгуватися, дуже корисним буває визначити, за яку саме партію товару він торгується. Бо наляканий київськими цінами автотурист дуже часто плутає кілограми й відра. Торгується, демонстративно перераховує «останні» гривні перед господарем, а потім виявляється, що придбав за ці гроші не кіло, а одразу відро вишні. Бо вишню-черешню тут рахують на відра. І після усвідомлення цієї помилки буває киянину соромно за свою скнарість. Хоча, звичайно, є й такі, хто не червоніє. Особливо, якісь новоприбулі кияни, в яких київські – тільки номери.

Втім, скнарі кияни херсонцям для базарюваня не дуже то й потрібні. Бо ось зараз ти продавець сала, а наступної миті вже покупець вина. Можна обійтися своїми кадрами. Херсонці, особливо автомобілізовані, охоче мандрують краєм в пошуках ексклюзивів. По свіжу лиманську рибу – в Станіслав. По раки – до Цюрупинська на кримську трасу. По помідори – в Городній Велетень. По коньяк – в Каховку. Якщо херсонець знає, де можна взяти дешевше на гривню, він заскакує в машину і мчить туди без вагань і роздумів. Й запасається на цілий рік. Щоб було. Може тому усі херсонські чоловіки дуже ділові-заклопотані і весь час про щось домовляються по мобілі чи за келихом пива, чи в парку під дубом, чи й просто на бігу. При чому – незалежно від статків. Просто одні чавлять олію на маслобойці бідончиками, інші — бідонами, а ще інші – одразу цистернами. Як би там не було, мені херсонських чоловіків завжди ставить у приклад дружина. Учися, мовляв, ти ж теж херсонець, а навіть за сома на день народження в рибколгоспі домовитися не можеш. Не кажучи вже про те, щоб самому приготувати платанку з ляща. Не кажучи вже про те, щоб самому тих судаків наловити.
На це я законно відповідаю: «Так в мене ж човна нема».

* * *

Жити в Херсоні й не мати човна – то катастрофа, нонсенс і втрата смислу життя в Херсоні. Хоч якась «Казанка», «Крим» чи «Прогрес» в поважаючого себе мужчини має бути. А «Днєпр-р-р» взагалі раніше на місцевому суднобудівному клепали, як ширпотреб. В Херсоні моторні човни – то відходи від виробництва ліхтеровозів та балкерів. Усі береги річок тут зайнято не під гранітні набережні, як в Києві, а під РОПи для човнів. А оскільки херсонці значно краще розбираються в суднових справах, ніж малахольні кияни, манеру зберігати човни вони мають геть оригінальну. Вони їх не витягують на берег, вони піднімають їх над водою, як на корабельних шлюпбалках, і в проміжках між «рейсами» човен просто висить над водою, не іржавіючи, і навіть зимувати так може, нічого йому не станеться.

Коли починається літня спека, значна частина городян переселяється на дачні острови посеред Дніпра, у легенькі збиті ледь не з тарних дощечок бунгало з неодмінними індивідуальними мостками над річкою, на яких чоловіча частина населення неодмінно ж вудить рибу, а жіноча – засмагає топлес. Коли судно йде до порту Херсонським морським каналом, капітани дуже часто розглядають у бінокль зовсім не буї на фарватері, а засмагаючих на тих містках дамочок, хто з них чим багатий. Розглядають і у захваті причмокують, як турки в голландській картинній галереї.

Дніпро під Херсоном – справжній, автентичний, з сотнями проток, плесів та лиманів з лабіринтами рукавів, єриків та конок, з комишами, осокою та верболозами по островах. З раковими норами в неглибоких конках, які можна намацати ногою й за якусь чверть години вполювати відро членистоногих делікатесів, таємними рибними місцями, які в кожного рибалки свої, і жоден дурень про них в книжках не писатиме, навіть такий як я. (Тим паче, що я навіть не знаю, чи досі не виловили всіх дніпровських оселедців на тих зимувальних ямах…) З кабанами й оленями в хащах на островах. З чаплями, качками та іншим птаством, ім’я котрому легіон, і щоб лише назвати їх всіх поіменно треба закінчити орнітологічний факультет.

Греки таке буйство природи при впадінні річки в море називали за буквою свого алфавіту – Дельтою, маючи на увазі Ніл, а наші предки – Великим Лугом, маючи на увазі саме Дніпро. І саме таким, як в Херсоні, був колись Дніпро аж до Хортиці, до Запоріжжя, доки не звели Каховської греблі й не затопили всю цю красу по маківки церков і вершечки дерев. Кажуть, що під Бериславом глибина під берегом сягає семи десятків метрів, бо стояв колись Берислав, колишній турецький Кизи-Кермен, на високій горі. Якщо сам Херсон можна сприймати як імперський проект з катеринами-потьомкіними-ганнібалами, то Дніпро й навколишні поселення – як залишки козацьких вольностей і місце, до якого ніколи так і не дісталася жодна влада. Недарма козаки називали Січ матір’ю, а батьком – Великий Луг.

Пригадую, в курсантські часи, під час тренувань з веслування у протоках, мене дуже тішила старожитна парочка на каюку-довбанці – старий довговусий дід у ще дореволюційному кашкеті залізничника і закутана у вже фольклорно-етнографічну хустку баба – які плавали цими єриками до магазину й цивілізації, причому гребла баба, а дід поважно стернував коротким веслом. Вони були останніми мешканцями якогось поселення на островах, в якому до кінця 20-го століття так і не з’явилося електрики й не було навіть сільпо, але ж туди ніколи не завітав і жоден комісар чи окупант. Та що там, в 41-му в херсонських плавнях декілька місяців переховувався цілий бронекатер, що не встиг прорватися в море, і сховався від німців у комиші.

Протилежний берег Дніпра обсіли значно старші за обласний центр, ще козацькі, села, які іноді вже розрослися до розміру міст, як ось Цюрупинськ (колишні Олешки), Збурівка, Прогної тощо. Більш того, саме тут знаходилася у вигнанні Запорозька Січ, так звана Олешківська, у часи після Полтавської поразки козаків і втечі від люті Петра на татарські землі. А так звана Прогнойська паланка входила в територіальний устрій Запоріжжя від ще давніших часів, і запорожці сумлінно включали в усі мирні договори з татарами та турками своє споконвічне право безперешкодної риболовлі в лимані. Колишнє село Прогної при самому впадінні Дніпра в лиман, зараз підступно прейменували в Геройське, бо виявилося, що саме з цього села призвали на фронт аж чотирнадцять майбутніх героїв Радянського Союзу й повних кавалерів ордена Слави. Таке ось незрозуміле скупчення героїв в окремому селі. Я думаю, що вся справа в рибній дієті. Або в безперервності козацького роду, чиїм предкам не було потреби тікати за Дунай та на Кубань. Завжди могли пересидіти в плавнях.

***
Ну, якщо ми вже дісталися Дніпро-Бузького лиману, було б логічним побувати і на морі, яких на херсонщині аж два: Чорне та Азовське. Вас що більше надихає, Скадовськ чи Генічеськ? Мене – будь-який не модний в цьому сезоні місцевий курорт. Бо в херсонців на курорти теж існує мода. І влітку в маршрутках висять оголошення, на яке саме море цей бусик їхатиме ввечері, щоб охочі підходили й їхали до моря хоча б на вихідні просто міською маршруткою. І через те там яблуку на пляжі ніде впасти, ніде навіть вєлік припаркувати, злітають ціни на житло, молоде вино й жінок легкої поведінки. В тому році усі їздили в Лазурне, а в цьому – в Залізний Порт, бо в Лазурноному штормами змило в море половину пляжу. Тож нам – у Лазурне.

Насправді, пляж змило геть не штормами, бо штормить щовесни, а тому що один розумник захотів у своєму піонертаборі відчебучити буни як в Ялті – перпендикулярно до берега, далеко в море, і досяг в тому значних успіхів. Але гідрологія наука не суспільна, на те, хто зараз при владі, не зважає, одразу ж повністю занесла ті буни піском, наче їх просто посеред пляжу бетонували, а натомість чорториї змили усю подальшу берегову смугу, так що навіть рятувальну станцію й маяк довелося переносити — підмило, а частина пансіонатів отримала можливість ступати одразу в море просто зі сходів будиночків – весь пляж аж до острова Джарилгач змило. Леонардо да Вінчі, той в таких випадках спершу експериментував на дощечках – куди їх водою віднесе, та як течією крутитиме, а тут одразу – а подайте мені буни, і ось вже 5 кілометрів пляжу корова язиком злизала. Кажуть, того директора вже зняли, але хіба Леонардо від того легше? Місцеві пляжі з дрібного чистого пісочку – то національне надбання. Не в образу болгарам, але якщо в них Золоті Піски, то тут тоді – Платинові. Чи взагалі Діамантові.

Дайте, дайте мені дірватися, до розпеченого, як на пательні в піцерії «Челентано», гарячого піску і впасти на нього пузом. І лежатиму так весь день, грітимуся за цілий рік, і нехай усі торговці кукурудзою- кукурудзою, креветками-креветками, сл-а-а-дкою ватою, па-а-ахлавою васточною та біляшами-біляшами, що цілий день шастають пляжем туди-сюди зі своїми кошиками й засмагли вже до кондицій ефіопів, переступають просто через мене – не підведуся, не посунуся, поки не зашкварчить пузо, а спина не почервоніє, як у вареного рака, і не почне свербіти й братися пухирями. На морі чекати на це геть недовго, для щойноприбулого блідолицього білошкурого мешканця півночі досить і годинки на цьому щедрому сонці, щоб наступних три дні охати-ахати, вилазити зі старої шкіри, як змій, та обмазуватися сметаною, як вареник, і все марно. Морське сонце – зле й приставуче. Краще його вживати потроху, поки організм зрозуміє, що йому в цьому кліматі нема іншого виходу, ніж прикинутися ефіопом.

І ось усі гасають морем на бананах, чи літають за катером на парапланах, чи шубовсають у хвилі з надувних горок, чи просто відгрібають від берега на кілометр на водних велосипедах і чим там займаються вже навіть в бінокль не роздивишся, а ти, як інвалід, кутаєшся в простирадло й граєш в шахи з ветеранами в піжамних штанях на лавочці в альтанці з в’юнких троянд, аби тіньок. Але охаєш та ахаєш, навіть переставляючи пішака з е2 на е4. І дивишся з-під долоні, чи не вирішила бува твоя дружина у новому строкатому купальнику податися на тому водному велосипеді одразу до Туреччини, і зіваєш ветеранові ферзя, і знову виглядаєш з під долоні у море, а воно справді лазурне під берегом, і якось нерівномірно, смугами, темнішає чим далі від берега аж до яскраво-синього, і шумить прибоєм, і піниться гребенями, і відзеркалює сонячними променями, і вибухає несподівано дельфінами, і дражниться горизонтом, за яким ховається уся планета, і…

І хоча ти точно знаєш, що за горизонтом насправді ніяка не Туреччина і не ніякий не Босфор, а півострів Тарханкут, ти зітхаєш з полегшенням, коли рятувальник на моторному човні таки завертає твою дружину назад до берега.